Стамбул - це жити на перетині Європи та Азії, при чому Азію любити більше

Стамбул - це жити в одному місті з морем, це гнатись - пхатись разом з 18 мільйонами мешканців та біженцями з Сирії (до речі, Східні країни знають про російсько-українську війну та й взагалі про нашу Україну значно більше, ніж сусідні нам словаки, румуни чи угорці).

Це постійні вимушені обіймашки в метро, метробусі, трамваї, фунікулері чи на кораблі. Це черги до тиру зранку, щоб частково позбутись агресії, або ж просто отримати дозвіл на зброю…це металошукачі повсюди. Це солдати з автоматами та поліція зі щитами. Це щоденні пятиразові молитви над містом. Це дівчата в паранджі, коротких спідницях та з пивом в руках.

Це неосяжне відчуття свободи на дуже обмеженому просторі. Це коли сміття не вивозиться машинами, а хлопчиками, що стрибають в сміттєвий бак, викидають все назовні та збирають вна візки. Це морські котики, які всюди. Це місто, яким хочеться ділитись. Це дихати, вдихати, розбиватись та взлітати.

Це два моря та Босфор. Мимоволі поринаєш в воду…для неї не існує часу, вона одночасно знаходиться в своїх початках, джерелах, річках та морі. Вона є тут і зараз і ти разом з нею. Вся втома, біль існують лише в часі, не відчуваючи часу…будучи водою ти очищуєшся та затихаєш.