ye-logo.v1.2

Мародери, або Що робиться з землею

Суспільство 3946

Люди, по суті своїй, не змінилися. Як і тисячу років тому, вони вбивають один одного за їжу і територію.

У наш час ця боротьба ще більш загострилася, бо вільних територій для розселення на планеті вже немає, їжі всім не вистачає, натомість додалась боротьба за енергоресурси і воду.

Можна було б згадати, що ми все ж таки homo sapience, і направити спільні зусилля на пошуки їжі і впорядкування житла, адже ж ще достатній ресурс планети щодо розміщення (розселення) і збільшення виробництва продуктів харчування. Однак? сьогоднішній “вінець природи” гарно причесаний і в дорогій краватці, обирає легший шлях — звіриний: витіснити собі подібного, забрати в нього їжу і території. Воістину, як писав Т. Шевченко:

Мій Боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало.
Один на одного кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими вустами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть?

Таку непривабливу сумну картину спостерігаємо сьогодні в Україні, де на наш поверхневий шар території — землю, на нашу не казкову, а реальну і вічну скатерку-самобранку вже давно кинули оком любителі заволодіти чужим. Але досягти такої мети заважають …корінні жителі — українці, які є історичними власниками цієї скатерки. Звідси і витікають практичні спроби позбутися власника: довести його до передчасної смерті або до стану, коли він не спроможний чинити опір, або ж попросту обдурити і забрати останнє, що в нього залишилось. Понад півтора століття тому наш Пророк застерігав:

...Та не однаково мені
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві,і в огні
Її, окраденую, збудять.

Стратегічний план витіснити українців з їх споконвічної землі виник досить давно. Ласі до чужого переконалися, що традиційний метод загарбання за допомогою війська і зброї дорогий і не до кінця надійний. У поневоленого народу залишається можливість згуртуватись, повстати і повернути втрачене, зокрема землю. Надійніше і дешевше землю купити.

Розпочався реалізовуватись цей план в грудні 1990 р., коли Верховна рада УРСР прийняла постанову “Про земельну реформу”. За умов тодішнього правління КПРС (мудрого і бездоганного) поява якоїсь земельної реформи вже насторожувала: яка ще реформа, коли соціалістична форма господарювання найбільша з перемог партії більшовиків. Вона усунула всі економічні і соціальні проблеми на селі, досягла небачених успіхів.
Проте згодом стало очевидно, що земельна реформа запроваджена комуністичною системою і гаряче підхоплена владою незалежної України — це ретельно спланована багатоходова і тривала у часі дія, в результаті якої у корінного народу відбирається назавжди одна складова життєвого середовища — земля. Наслідки від продажу землі для українського народу страшніші за татаро-монгольську навалу 1240 року і голодомор 1932-33 років.

Згадаємо, як ця багатоходова дія здійснювалась у часі і просторі:

18 грудня 1990 року Верховна рада УРСР приймає Постанову “Про земельну реформу”. Відповідно до неї із земель колгоспів вилучається 15% площ і передаються у розпорядження місцевих рад д ля подальшого надання громадянам земельних ділянок для: створення селянських (фермерських) господарств, ведення особистих підсобних господарств, садівництва, огородництва.

13 березня 1992 року ВР України приймає Земельний кодекс України в новій редакції. В ньому йдеться про приватну власність на землю і “тихенько” про купівлю-продаж.

25 жовтня 2001 року ВР України приймає Земельний кодекс України в новій редакції. Більша частина статей Кодексу присвячена на продажу землі. Це бажане дійство так ретельно і широко виписано, що не схоже на закон, а відомча інструкція по проведенню торгів. Одна стаття (ст.137) навіть визначає текст оголошення про торги землею. Однак ст.15 Перехідних положень тимчасово забороняє продаж купівлю, посилаючись на відсутність належної нормативно-правової бази.

Надалі заборона продажу (мораторій) з року в рік переносилася (продовжувався), посилаючись на цю ж причину, однак це, швидше за все, було обумовлене зміною владної верхівки, і кожній новій владній команді був потрібен час, аби домовитися про поділ землі між своїми членами.

10 листопада 1994 року Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері с/г виробництва”. В ньому Президент України хоче пришвидшити приватизацію земель і видачу документів на право власності (сертифікати) на земельну частку без виділення їх на місцевості.

8 серпня 1995 року Указ Президента України “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність с/г підприємствам і організаціям”.

3 грудня 1999 року Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування агарного сектору економіки”. Цим указом було ліквідовано колгоспи.

Отож, на початку нового тисячоліття земля була приватизована колективними с/г підприємствами і роздана по частках працівникам цих с/г підприємств.

Читаючи ці правові документи не можна не замилуватися щирості намірів, турботу про людей і прагнення до зміцнення своєї держави. Земельна реформа, для прикладу, впроваджувалась “з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель”.

Укази Президента України щодо прискорення земельної реформи видавалися “з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм власності та господарювання на землі, вільного вибору їх громадянами України, посилення стимулювання праці та забезпечення на цій основі збільшення виробництва с/г продукції”.

Далі пішло впровадження цих документів в повсякденну практику, в життя. Отут і пригадалося Шевченкове “...Мій Боже милий, як то мало святих людей на світі стало...”.

Окрім згаданих нормативних актів (постанов ВРУ, Указів Президента), на місця пішли галузеві нормативи. Так, для практичного впровадження Земельної реформи, вийшов нормативний документ Держкомзему України під назвою “Технічна документація по інвентаризації земель”, який хоча і не носив грифа “Секретно”, але і не розповсюджувався вільно (я на ті часи в штаті облвиконкому займався впровадженням приватної форми господарювання в області і цього документа не отримав, а потайки ознайомився у приятеля, який працював в обласному управлінні Держкомзему).

Вже цей документ перекреслював задекларовану мету земельної реформи і показував, що мета зовсім інша. Так п.1.2 “Технічної документації” зобов'язував: “В процесі інвентаризації визначаються ділянки, що використовуються не за цільовим призначенням, нераціонально або способами, які призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки.

П.1.3 «На підставі матеріалів інвентаризації земель та відповідно до ст. 27 Земельного кодексу УРСР будуть вирішуватись питання про припинення користування цими ділянками і передачу їх до складу земель запасу”.

Тобто, із земель колгоспу виділялись найменш родючі, а то і зовсім неродючі ділянки (змиті круті схили, скотомогильники), передавались до земель запасу з наступним наданням цих ділянок для створення селянських (фермерських) господарств та підсобних особистих господарствах.

Українці такі землі брали. Ось зізнання одного з них — Анатолія Федоровича Кручика із с. Кальня Деражнянського району: “Я не хочу багатіти, чого так всі чогось бояться в колгоспі, я не хочу їздити на дорогих машинах, не хочу ходити по ресторанах... Я хочу наробитись на своїй землі”.

Не скажу, що таких, як Кручик, було серед колгоспників багато, за моїми спостереженнями відсотків 10. Анатолій Кручик і багато інших не реалізувались, не відбулися як вільні господарі на власній землі, вони “спалилися” на цих крутих горбках і мочарах. Це був перший укіс знищення хліборобського генофонду вже в незалежній Україні.

Ми надсилали звернення до Президента України, ВР та КМ: “Просимо відводити до земель запасу землі середньої якості. Без перегляду методики формування земель запасу не може йти мова про розвиток фермерства”. Нам не відповідали.

Далі йшли Укази Президента України щодо прискорення Земельної реформи, зокрема, про вільний вихід бажаючих із колгоспів і отримання своєї земельної ділянки — паю. Був відповідний Указ Президента України “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність с/г підприємствам і організаціям” від 8 серпня 1995 року, а за ним, як і слід було очікувати, відомчий норматив - “Методичні рекомендації щодо порядку передачі земельної частки (паю) в натурі із земель колективної власності членам колективних с/г підприємств і організацій” (наказ Держкомзему України, Міністерства сільського господарства і Української академії аграрних наук від 4 червня 1996 р. №47/172/48).
Відповідно до цих “Методичних рекомендацій”, керівники колгоспів визначали ділянки для тих, хто хотів вийти з колгоспу, а загальні збори колгоспників затверджували виділене своїм рішенням.

З подачі Міністерства сільського господарства і Академії аграрних наук в село привносилась сумнозвісна класова боротьба, але по правилам, де клас власників не міг нічим себе захистити. Адже ж виділяли ділянки (паї) голови колгоспів і надавали тим, хто хотів вийти з-під їхнього керівництва. Звісно, що голови колгоспів були комуністами, і чи в них пробуджувалась класова ненависть до сільського буржуя, чи це були онуки тих активістів, які розкуркулювали селян в кінці 20-х — початку 30-х років минулого століття, але ненавиділи вони одноосібників люто.

В результаті були віднайдені найменш родючі ділянки і якнайдалі від села. Затверджували їх загальні збори колгоспників. Я бував на таких зборах. Майже без винятку це було сумне видовище (дійство), де учасники зборів )(ті, що залишились в колгоспі) на чолі зі своїм керівництвом потішалися і відверто глузували з тих, хто просив виділити їм земельні ділянки і самостійно господарювати.

Але наш хліборобський генофонд ще не був винищений до решти, і люди ці ділянки брали, настільки було нестримне бажання до вільної праці на власній землі. Підбадьорував їх В. Пустовойтенко, тодішній прем'єр-міністр України. Ось слова з його звернення до селян в кінці 1999 р.: “Селяни, не вірте тим, хто довів до занепаду та запустив наше село! Беріть землю, працюйте та багатійте, і нехай Господь допомагає вам у цьому”. Премєр – міністр чітко вказує куди звертатись одноосібнику по допомогу, але уряд не допоміг нічим, залишивши наодинці селянина з сапою і лопатою та кількома гектарами землі. Далі по селянинові “вдарили” високими цінами на промислову продукцію (техніка, пальне, міндобрива) і вкрай низькими закупівельними цінами на вироблену с/г продукцію (зерно, овочі, молоко, м'ясо). І таки доконали власника землі: багато передчасно померли, втратили здоров'я, молодші виїхали в інші країни наймитувати. Ті, що залишилися в колгоспі, безнадійно спивалися. Це був другий захід нищення українського хліборобського генофонду.

Поля почали заростати бур'янами. Великі масиви орної землі пустували. І тут з'являються багаті люди, які беруть у селян землю в оренду. Село їх сприймає як благодійників: чоловік бере твої гектари (паї), обробляє їх, а тобі в кінці року ще й дає 2 мішки зерна. Це трохи нагадувало початок 90-х років, коли державне підприємство доводили до банкрутства і багатий благодійник купляв його за копійки. Газети і телевізор переконували селянина, що праця біля землі невдячна, що сільське господарство нерентабельне, тому ніколи не бачити тим, хто працює на землі, достойної плати.

А нашу довічну годувальницю починають прибирати до рук земельні магнати, казково збагачуючись за рахунок хижацького виснаження чорнозему, якого наші предки створили за тисячі років важкою працею і високою культурою землеробства. Держава усувається від контролю за збереженням родючості ґрунтів, хоча з технічної сторони такий контроль не складніший за аналіз крові. То мало того, злочинні втрати гумусу в ґрунті починають використовувати як аргумент для впровадження розпродажу землі. Мовляв, бачите, як орендатор марнує землю. Ось якби він її купив, тоді він би про неї дбав...

Скрізь нав'язувалася думка, що село це не сфера (місце) існування людини (в нашому випадку — українців), а що це така собі економічна категорія. І люди там не суб'єкти, а технічний придаток на зразок коней — змінилась технологія вирощування продуктів, стали застосовувати механізми, тож коні тепер навіщо? Коней — на ковбасу.
Селянин, який завше заклопотаний своєю святою справою (сіяти, доглядати, збирати врожай), не зміг розпізнати у цьому великий злочин, не зміг згуртуватись і дати відсіч тим, хто фактично зазіхав на його життя. Він повівся на те, чим його дурили.

Водій маршрутки, довідавшись, що я проти продажу землі: “Що ви їрундою займаєтесь! Ось мені потрібно утеплити балкон і тисячу доларів мені ось так потрібні, а я не можу продати пай...”

Земляки ведуть мову:

- Василю, а може не будемо продавати землю? Хоть там і небагато платять, але ж земля залишається нашою...
- Дурна ти бабо! Я може перед смертю ще хочу сто грам попити!

Але повелися не всі. Більше запитують таке:
- Ну продамо ми землю, проїмо гроші, а далі що?
- То що ж виходить? Наші діди і прадіди кров проливали за цю землю, а ми продамо?

А мародери наступають далі. Вони використовують перевірений ще за часів комуністів метод: піднімати ініціативу з низів, щоб самі трудящі маси вимагали продажу землі.

Отож нещодавно прості трудящі, саме ті, що потребують гроші на ліки, на плату за газ, звернулись до міжнародного суду із позовом на владу України, яка порушує їх права — не дозволяє продавати пай.

Міжнародний суд — річ досить дорога. Прості пайовики фізично не зможуть його оплатити. Але ті, хто готується скупити українські землі, заплатять. Більш того, вони готові заплатити великі суми, аби закордонні судді побачили лише одне порушення (неможливість продати своє майно — землю) і не побачили інших порушень.

А не побачити вони повинні наступне:

- виділення для створення селянських (фермерських) господарств найменш родючих, а то і зовсім неродючих земельних ділянок, всупереч ст.3 ЗУ “Про селянське (фермерське) господарство (чинному на той час)
яка гласить про рівноправність всіх форм господарювання. Виділення неродючих ділянок вже в зародку перекреслювало приватну форму господарювання;

- брутальне порушення Конституції України (ст.13), яка проголошує землю загальнонаціональною власністю. Землю отримали 6 млн. селян, решта 42 млн. громадян не отримали нічого — їх майно відібрали;

- надання права керівникам колгоспів визначати земельні ділянки тим членам господарств, які побажали вийти к колективного господарства і господарювати самостійно;

- позбавлення одноосібника економічної допомоги і залишення його наодинці з сапою і лопатою на виділених йому паях. Це також перекреслювало цю форму господарювання ще до її появи;

- злочинну дезінформацію громадян України, коли в ЗМІ подаються лише оманливі принади від продажу землі і зовсім не показують трагедії селян в країнах, де запроваджено вже продаж землі (Аргентина, Африка, Казахстан);

- антинародну соціальну політику урядів України, коли основна маса населення багатющої на природні ресурси країни отримує в 4-10 разів меншу заробітну плату, ніж в інших країнах. Порушується право на працю і достойну зарплату, людина переходить в стан фізичного виживання, після чого її можна схиляти до обміну землі — постійного і вічного життєвого ресурсу на гроші, за які можна якийсь час наїстися;

- обман людей, коли офіційна влада заявляє, що при продажу землі всі громадяни України матимуть доступ до землі, хоча насправді 98% українців не матимуть такого доступу — фактично їх позбавили цього права і навіть 6 млн. власників паїв на випадок запровадження ринку землі будуть не суб’єктами цього ринку, а об'єктами, оскільки вони зможуть лише продати землю — фактично її у них відбиратимуть.

Такі дії по відношенню до корінної нації протизаконні, несправедливі, неетичні і гріховні. Всі релігії світу стоять на тому, що Бог дав землю для життя всім людям, і торгувати Божим даром гріх. А віддати всупереч Конституцій України землю одній частині селян, а потім зробити з цих селян злиднів, зробити з них повністю безпомічними, щоб наступним кроком забрати за безцінь в них землю — це мародерство.

Всі ці роки, починаючи з 1990 року, я звертався до влади із запитами, пропозиціями, протестами, де були викладені вище протизаконні і цинічні дії по відношенню до селян. Мені не відповідали, один лиш раз тодішній голова ВРУ О. Мороз прислав відповідь: “Ваші пропозиції будуть розглянуті”. Це ще раз підтверджує, що Земельна реформа і її кінцевий етап (продаж землі) — спланована акція по витісненню корінної нації з її споконвічної землі.
Наша ГО “Захист і збереження землі” надсилає в усі установи нашу «Загальну концепцію земельних відносин в Україні». Вона не приймається. Скрізь тупо повторюють про необхідність продажу. Замість хоч–якихось аргументів демонструється відвертий цинізм. Пам’ятаєте, у культовій кінокомедії «Діамантова рука» шахраї турбувались лише за благополуччя одного персонажа, в якого потрібно було відібрати коштовності: «Сєня, бєрєгі руку!». Ми весело сміємося, але ж ситуація із селянином, який має пай, подібна. І це вже не художній фільм, це реальне життя.
Схоже, сьогодні високий чиновник реагує на прохання, пропозиції чи вимоги тільки тоді, коли є реальна загроза, що йому на голову можуть накласти палаючу автомобільну шину.

Кузьма Матвіюк,

голова ГО “Захист і збереження землі”. 

(Закінчив Українську сільськогосподарську академію, політв’язень радянських часів,

працював в облдержадміністрації – впровадження приватної форми господарювання на землі(1992-2001роки).

 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую